Андрій Любка: Як мокре горить

Волання про суцільну #зраду я сприймаю спокійно. Адже бачу, що найбільше поскиглити й понарікати люблять люди старші за мене – це також нормально, з віком усе гіркне. Як нормально й те, що мої однолітки дивляться в майбутнє зі спокійним, стриманим, але все ж оптимізмом.

Ми виросли в руїні 90-х – і бачимо тепер, що ситуація в країні вже значно, ЗНАЧНО краща.

У суперечці між прихильниками #зради і #перемоги я не стаю на жоден бік; я навіть не посередині між ними, а радше – збоку. Я не голосував за Порошенка й БПП, і принаймні наразі також не маю наміру підтримувати їх на виборах; але й не вважаю президенство ПОП суцільною катастрофою. Мені байдужа Липецька фабрика, нинішню українську владу я не називаю «режимом»; бачу, що команда Президента вирішила перемогти у наступних виборах не завдяки здобуткам і успіхам, а шляхом розчищення (дискредитація, позбавлення громадянства, компромат чи підкуп конкурентів) політичного поля, але не впадаю з цього приводу в розпач, адже політика завжди і скрізь так робиться.

Прочитавши новину про «144 реформи», я не реготав, але й не плакав. Бо, чесно кажучи, думаю, що за останні три роки таки розпочато чи втілено в життя сто сорок чотири зміни. Інша річ, що не все в нас треба реформувати, частину слід просто збудувати наново, але й попри це – я бачу реформи. Задоволений «новою поліцією», хоч і не думаю, що решту міліції також треба було перейменовувати, – так би суспільство мало чіткий вододіл між «новим» і «старим», тож «нове» важче було б дискредитувати. Але зміни – є.

В освіті, державному управлінні, незабаром, сподіваюся, і в медицині. Запровадження електронного декларування – колосальний здобуток, хоч ми ще й не встигли його належно оцінити і використати. Мені подобається робота тих хлопців з прокуратури й есбеу, які акуратно розкладають вилучені під час обшуків банкноти, – і треба визнати, що на хабарах «беруть» все частіше і все більших риб (у той же час підгодовуючи китів роттердамським кормом, це теж визнаю).

Словом, не погоджуюся я з іншим дописувачем Z, який для змалювання ситуації використовує лише темну палітру. Я також не належу до оптимістичних сангвініків, які радіють і тішаться всьому на світі, але не думаю, що час складати вітрила й сіяти зневіру. Мій прогноз простий: Україна буде розвиватися, але повільно. Реформи є, хоч недостатні й запізнілі; є які є – кращих не буде. Ми не станемо азійським тигром, але через 15 років рівень життя в нашій країні буде вищим, хоч ми й не наздоженемо Швеції. Такий у нас шлях: вибоїстий, повільний, подекуди грузнеш у твані, але все одно рухаєшся вперед.

В тему: Российские СМИ похвалили руководителя «Укрспирта» Лучечко за помощь в программе импортозамещения РФ

Час від часу натхненні «експерти» говорять про потребу рішучих, ба навіть революційних реформ, згадуючи то Лі Куан Ю, то Мустафу Кемаля Ататюрка. Про останнього я можу розказати більше: і про реформи справді цивілізаційного масштабу (зміна алфавіту, одягу, створення республіки, різке й остаточне відділення релігії від держави), і про створення культу його особи в тогочасній Туреччині (як і про руйнування цього культу в Туреччині нинішній), і про прижиттєву поразку Ататюрка. Бо до справжнього втілення своїх реформ він так і не дожив – попри понад 15-річну абсолютну владу, за час життя першого президента реформи торкнулися лише п’ятої частини суспільства, переважно це було міське освічене населення (оцінка Ендрю Манґо – біографа Ататюрка).

Так, зміни були колосальні. Але не надто глибокі. Наприклад, Ататюрк провів реформу літочислення – мусульманський 1342 рік став 1926-м, але ще десятки років люди називали поточний рік правильно, а власний рік народження зберігали: на цвинтарях можна знайти таблиці людей, що народилися в 1340-му і померли в 1955-му. Фантастика, правда? Або інший приклад: перехід на латинку був революційною реформою, але вона мала й негативний вимір ‒ частина освічених людей, особливо серед старшого покоління, які вміли писати й читати арабською, після реформи залишилися банально неграмотними. Справжні наслідки реформ Ататюрка Туреччина відчула мінімум за півстоліття, після зміни двох поколінь.

Я, звісно ж, не порівнюю Ататюрка й реформи Порошенка, бо це було б трагікомічне порівняння, просто кажу, що на результат змін треба чекати довго, а млявих змін – ще довше.

І тому волання про суцільну #зраду я сприймаю спокійно. Адже бачу, що найбільше поскиглити й понарікати люблять люди старші за мене – це також нормально, з віком усе гіркне. Як нормально й те, що мої однолітки дивляться в майбутнє зі спокійним, стриманим, але все ж оптимізмом. Ми виросли в руїні 90-х – і бачимо тепер, що ситуація в країні вже значно, ЗНАЧНО краща. Україна розвивається, рухається вперед. Повільно й незграбно, по-черепашачому, як мокре горить, але йде.

В тему: В Кривом Роге восстанавливают инфраструктуру, поскольку выжимать из нее последние соки - опасно

Можливо, за якесь десятиліття згіркну, зневірюся й я.

Але дуже сподіваюся, що хтось молодший візьметься мені заперечити.

Андрій Любка, український романіст, поет, перекладач та есеїст. опубліковано у виданні Збруч

В тему: В запорожской школе открыли самый большой современный стадион (Фото)

источник просмотров:   комментариев: 1