Андрій Любка: Як мокре горить

Волання про суцільну #зраду я сприймаю спокійно. Адже бачу, що найбільше поскиглити й понарікати люблять люди старші за мене – це також нормально, з віком усе гіркне. Як нормально й те, що мої однолітки дивляться в майбутнє зі спокійним, стриманим, але все ж оптимізмом.

Ми виросли в руїні 90-х – і бачимо тепер, що ситуація в країні вже значно, ЗНАЧНО краща.

У суперечці між прихильниками #зради і #перемоги я не стаю на жоден бік; я навіть не посередині між ними, а радше – збоку. Я не голосував за Порошенка й БПП, і принаймні наразі також не маю наміру підтримувати їх на виборах; але й не вважаю президенство ПОП суцільною катастрофою. Мені байдужа Липецька фабрика, нинішню українську владу я не називаю «режимом»; бачу, що команда Президента вирішила перемогти у наступних виборах не завдяки здобуткам і успіхам, а шляхом розчищення (дискредитація, позбавлення громадянства, компромат чи підкуп конкурентів) політичного поля, але не впадаю з цього приводу в розпач, адже політика завжди і скрізь так робиться.

Прочитавши новину про «144 реформи», я не реготав, але й не плакав. Бо, чесно кажучи, думаю, що за останні три роки таки розпочато чи втілено в життя сто сорок чотири зміни. Інша річ, що не все в нас треба реформувати, частину слід просто збудувати наново, але й попри це – я бачу реформи. Задоволений «новою поліцією», хоч і не думаю, що решту міліції також треба було перейменовувати, – так би суспільство мало чіткий вододіл між «новим» і «старим», тож «нове» важче було б дискредитувати. Але зміни – є.

В освіті, державному управлінні, незабаром, сподіваюся, і в медицині. Запровадження електронного декларування – колосальний здобуток, хоч ми ще й не встигли його належно оцінити і використати. Мені подобається робота тих хлопців з прокуратури й есбеу, які акуратно розкладають вилучені під час обшуків банкноти, – і треба визнати, що на хабарах «беруть» все частіше і все більших риб (у той же час підгодовуючи китів роттердамським кормом, це теж визнаю).

Словом, не погоджуюся я з іншим дописувачем Z, який для змалювання ситуації використовує лише темну палітру. Я також не належу до оптимістичних сангвініків, які радіють і тішаться всьому на світі, але не думаю, що час складати вітрила й сіяти зневіру. Мій прогноз простий: Україна буде розвиватися, але повільно. Реформи є, хоч недостатні й запізнілі; є які є – кращих не буде. Ми не станемо азійським тигром, але через 15 років рівень життя в нашій країні буде вищим, хоч ми й не наздоженемо Швеції. Такий у нас шлях: вибоїстий, повільний, подекуди грузнеш у твані, але все одно рухаєшся вперед.

В тему: Сергій Шкляр: Стратегічна сесія, присвячена розвитку системи виконання судових рішень

Час від часу натхненні «експерти» говорять про потребу рішучих, ба навіть революційних реформ, згадуючи то Лі Куан Ю, то Мустафу Кемаля Ататюрка. Про останнього я можу розказати більше: і про реформи справді цивілізаційного масштабу (зміна алфавіту, одягу, створення республіки, різке й остаточне відділення релігії від держави), і про створення культу його особи в тогочасній Туреччині (як і про руйнування цього культу в Туреччині нинішній), і про прижиттєву поразку Ататюрка. Бо до справжнього втілення своїх реформ він так і не дожив – попри понад 15-річну абсолютну владу, за час життя першого президента реформи торкнулися лише п’ятої частини суспільства, переважно це було міське освічене населення (оцінка Ендрю Манґо – біографа Ататюрка).

Так, зміни були колосальні. Але не надто глибокі. Наприклад, Ататюрк провів реформу літочислення – мусульманський 1342 рік став 1926-м, але ще десятки років люди називали поточний рік правильно, а власний рік народження зберігали: на цвинтарях можна знайти таблиці людей, що народилися в 1340-му і померли в 1955-му. Фантастика, правда? Або інший приклад: перехід на латинку був революційною реформою, але вона мала й негативний вимір ‒ частина освічених людей, особливо серед старшого покоління, які вміли писати й читати арабською, після реформи залишилися банально неграмотними. Справжні наслідки реформ Ататюрка Туреччина відчула мінімум за півстоліття, після зміни двох поколінь.

Я, звісно ж, не порівнюю Ататюрка й реформи Порошенка, бо це було б трагікомічне порівняння, просто кажу, що на результат змін треба чекати довго, а млявих змін – ще довше.

І тому волання про суцільну #зраду я сприймаю спокійно. Адже бачу, що найбільше поскиглити й понарікати люблять люди старші за мене – це також нормально, з віком усе гіркне. Як нормально й те, що мої однолітки дивляться в майбутнє зі спокійним, стриманим, але все ж оптимізмом. Ми виросли в руїні 90-х – і бачимо тепер, що ситуація в країні вже значно, ЗНАЧНО краща. Україна розвивається, рухається вперед. Повільно й незграбно, по-черепашачому, як мокре горить, але йде.

В тему: Координаційна рада сприяння розвитку громадянського суспільства при АП та Вячеслав Іванович Стасюк відзвітували Президентові щодо співпраці з воїнами АТО

Можливо, за якесь десятиліття згіркну, зневірюся й я.

Але дуже сподіваюся, що хтось молодший візьметься мені заперечити.

Андрій Любка, український романіст, поет, перекладач та есеїст. опубліковано у виданні Збруч

В тему: Цей газопровід підірве Україну, – заступник держсекретаря США

источник просмотров:   комментариев: 1